Культурна автономія 

На всій території України, а не тільки на сході, йде війна. Вона почалася більше десяти років тому, коли президент Ющенко першим порушив політичний баланс, спробувавши нав’язати всій країні одну ідеологію. Культурна війна рано чи пізно стає війною повноцінної: з її кров’ю, слізьми, болем від втрати близьких, втратою території і руйнуванням.

Культурна війна – інструмент політичної та психологічної війни. Довгі роки в неї залучено більшість мас-медіа та практично весь адмінресурс. Йде формування нового міфу, створення нового пантеону героїв, підміна понять щодо минулого. З 2004 року поступово був вирощений та роздутий образ ворога і обгрунтування, чому його потрібно ненавидіти. У хід йдуть всі відмінності: національні, культурні, мовні, релігійні. Почавши з окремих епізодів в історії, поступово конфлікт був поширений на міждержавних відносини, втягнув у себе церкву, в питаннях життя якої тепер особисто бере участь президент. Тепер вся політика України будується на війні, тим більше що постійний пошук зовнішніх і внутрішніх ворогів робить людей керованими, відволікає від реальних, насущних проблем. Війна виправдовує і формування тоталітарного режиму.

Зупинити бойові дії неможливо через те, що в їх основі лежить ставлення до свого коріння, пам’яті предків, свят, мови. Закріплений тепер в преамбулі Конституції курс на ЄС і НАТО гарантовано не дозволить повернути Донбас і Крим, оскільки для них питання неучасті в таких форматах – принципове. Тому й війна на Донбасі, і внутрішня українська війна можуть бути закінчені тільки визнанням рівних прав за історично дуже різними регіонами країни. Мир – це відмова від культурної нерівності та відновлення політичного балансу, коли південний схід і захід разом вирішують, куди рухатися і як жити країні. Поважаючи права один одного на культурну автономію, враховуючи, що історично і ментально Україна розділена як мінімум на дві частини.

У цивілізованому світі кожен може вирішувати питання самовизначення для себе сам. В цьому і полягає ідея свободи думки і совісті, закріплені як принцип в Конституції. Культурне розмаїття завжди визначало Україну як країну, що рухається різновекторно, але до однієї мети – щасливого життя своїх співгромадян. Ми повинні перестати визначати з Києва, як саме в Харкові або Івано-Франківську викладати історію, які співати пісні, кому ставити пам’ятники, що святкувати, як називати свої міста і селища. Все це повинні вирішувати мешканці територіальної громади на місцеві референдуми. Це – частина нашої концепції широкої децентралізації. Особливий статус мають отримати всі регіони, а не тільки частина Донбасу.

Церква відокремлена від держави, вибір релігії або конфесії – особиста справа кожного. Це єдино можливий шлях для збереження нашої країни як демократичної держави.

Політика українізації повинна проводитися, виходячи з надання пільг та вигод від використання української мови, наприклад зменшення податків. Але вона не може бути насильницькою і підміняти національну ідею. Державна мова має перестати бути мовою гноблення і стати тим, чим віна повинна бути – мовою спілкування громадян з державою.

НАШІ РІШЕННЯ:

  1. Забезпечити дотримання Європейської хартії регіональних мов і мов меншин у всіх сферах життя і приведення у відповідність до нього українського законодавства.
  2. Внести зміни до Закону «Про освіту”, розкритикований Радою Європи і Венеціанською комісією. Зокрема, його 7 стаття, ущемляющая мови національних меншин.
  3. Скасувати мовні квоти на радіо і телебаченні, які підтримує лише третина населення країни.
  4. Закріпити статус регіональних за тими мовами, на яких в тих чи інших областях говорить більшість або компактно проживають меншини за результатами місцевих референдумів.
  5. Включити положення про культурну автономію до державної програми децентралізації як невід`ємну частину програми.
  6. Прийняти законопроекти, вже розроблені та подані на розгляд Верховної Ради:

7. Зробити базовим принцип вирішення більшості питань, які пов`язані з життям громад, на місцевих референдумах.